Главная | Регистрация | Вход Приветствую Вас Гість | RSS
Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Мої статті [194]
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Каталог статей


Головна » Статті » Мої статті

Євген Марчук: «Мені довелось займатися навіть прямим блефом»

Євген Марчук: «Мені довелось займатися навіть прямим блефом»


 

Наш співрозмовник — постать неординарна. Достатньо вслухатися, як він відрекомендовується: «До червня 1991 року я був першим заступником голови КДБ УРСР. До цього — начальником Полтавського управління КДБ, а до цього — начальником інспекції, а ще перед цим я працював у славнозвісному 5 Управлінні з боротьби з антирадянською агітацією (однак я ніколи, слава Богу, не очолював його, а був одним із п’яти заступників). А ще перед цим я працював у розвідці одинадцять років». У 1991 році Євген Марчук, адже мова саме про нього, очолив Службу Безпеки України. І, зважаючи на рівень викликів, треба віддати належне — СБУ непогано впоралася зі своїми завданнями у перші роки незалежності. У цьому є чимала заслуга самого Марчука. Незважаючи на радянське минуле, він користувався повагою навіть серед частини колишніх дисидентів. Втім, Євген Кирилович — не лише історична постать і політик, а насамперед цікавий співрозмовник. Зрештою, як він сам висловився після півторагодинної бесіди, «тем для розмов вистачило би ще на кілька годин».  

 Розмовляв Петро Андрусечко

Згадаймо 1991 рік. Чи для вас особисто проголошення незалежності України було несподіванкою?

 

Ні, не було, оскільки процес назрівав, і особливо останні півроку для мене особисто він був дуже видимий, адже напередодні набуття незалежності я працював державним міністром з питань оборони, державної безпеки та надзвичайних ситуацій. Що це означало? Адже Радянський Союз офіційно ще існував, хоча Декларація про державний суверенітет уже була проголошена. Почався складний процес створення власних збройних сил, під який, власне, і створили мою посаду. На той момент ця посада називалася дуже помпезно, по суті, державний міністр — це віце-прем’єр. В дійсності, окрім патронатної служби (10–12 осіб), у моєму підпорядкуванні нічого не було. Адже КДБ, усі військові округи, митниця підпорядковувалися Москві. І тому завдання було поставлене наступним чином: почати створювати свої структури, але в масштабі і в рамках правового поля Радянського Союзу. Існувало чимало ризиків, особливо після громадянських конфліктів на Кавказі, у Прибалтиці, коли залучалися збройні сили. Іншими словами, була сильна протидія Росії. Можливо, не така, як у радянські часи, тобто з агресивним протистоянням, були навіть моменти, коли до нас приїздили і просили. Я, наприклад, пам’ятаю приїзд головнокомандувача ракетних військ стратегічного призначення Ігоря Сергєєва та командувача повітрянодесантних військ СРСР Павла Грачова. Вони мене благали, щоб ми не скорочували призов до збройних сил.На той момент почався процес самовільного повернення службовців строкової служби. А це ж порушення військового закону, причому серйозне, до кримінальної відповідальності, до того ж, формально діяв закон Радянського Союзу. Проте де-факто ми мали захищати своїх хлопців, які приїхали додому з Середньої Азії, з Камчатки, вони відчували, що все валиться. Найбільшим стимулом для такого процесу було залучення збройних сил для придушення громадянських акцій протесту.Паралельно з цим почалась робота по створенню своєї митниці. Наш кордон тоді — це кордон Радянського Союзу. Велися важкі, складні переговори. У мене в силу необхідності було дуже багато контактів і з московськими візаві, які входили у ці сфери з російської сторони, і контакти тут, удома.Вдома проходив бурхливий політичний процес, усе кипіло. До червня 1991 року я був першим заступником голови КДБ УРСР. Тому в мене було чимало і особистих контактів, і службових. І я бачив, що серед моїх колег також відбувається своєрідна еволюція. Декілька з них мали можливість по службових справах контактувати з російськими візаві.Тобто чимало інших знаків вказували, що центральна влада вже не реагує на те, що було її святим обов’язком за радянської ментальності. Не кажучи вже про реакцію з боку центральної влади на публічні акції у Києві. Адже до ГКЧП було кілька таких акцій, наприклад, «Геть Масола, Кравчука!», Декларації незалежності був рік. Я буду говорити відверто: звичайно, я не міг точно передбачити подій, і не вірю, що хтось зміг би, окрім, можливо, деяких політиків, які поклали заради цього усе своє життя, того ж Левка Лук’яненка, В’ячеслава Чорновола, Степана Хмари. Більшість людей, що займались державними і політичним справами, мали, як кажуть, голову на плечах і розумно підходили до аналізу ситуації, бачили, що — все, імперія закінчується. В якій формі вона закінчиться — це дуже багатьох збивало з пантелику. А найбільше, звичайно, збивало з пантелику те, що наближалося підписання союзного договору 20 серпня. Саме тому ГКЧП рвонув 19 числа, щоб не допустити союзного договору. 

 

 

Я неодноразово читав, що у серпні 1991 року до Києва приїжджала людина від ГКЧП з вимогою ввести надзвичайний стан в Україні. Це правда?

 

Коли грянув ГКЧП прем’єр-міністр Вітольд Фокін був у відпустці. І обов’язки голови уряду виконував віце-прем’єр Масик Костянтин Іванович. Вранці Масик зібрав уряд для аналізу ситуації. Я, поки збирався на екстрене зібрання, відчував, що ситуація якось не тягне на надзвичайний стан. Проте на той момент не було жодних офіційних документів з Москви про події, що відбувалися, залишалось вірити аргументації, яку використовувала Москва у радійних та телевізійних повідомленнях. Щоправда, на ім’я голови КДБ Голушка прийшла телеграма, щоби КДБ УРСР підтримало ГКЧП, зі змістом якої він ознайомив керівництво України. А це означало, що він виконав вказівку ГКЧП і де-факто став його співучасником. Саме так потім формувалась до нього претензія.Отже, під час наради, яку вів Масик, пролунав дзвінок Кравчука. Виявилось, що до голови Верховної Ради УРСР іде Валентин Варенніков (головнокомандуючий сухопутними військами, генерал армії з досвідом Афганістану), Віктор Чічєватов (командувач Київського військового округу) і перший секретар ЦК КПУ Гуренко. Кравчук для підтримки терміново викликав Масика. Вони там тиснули на Кравчука. Потім вони всі по-різному пояснювали суть бесіди. Вони ні до чого не домовились, але найголовніше — не переконали про введення надзвичайного стану в Україні, оскільки українського закону про надзвичайний стан не було. Але мотивація була інша: вони відчули, що в Україні так не пройде, як у Москві, інші настрої, інші процеси. Проте Масик наказав посилити контроль на місцях у своїх секторах — міністру економіки, енергетики, — щоб ніде не рвонуло.Але ж процес треба координувати, тому Масик дав ідею створити Комісію в Кабміні і очолити її мені. І коли говорили, що в Україні був створений аналог російського ГКЧП, мене тепер розбирає сміх. Пов’язувалось це з тим, що я з КДБ пішов недавно, а у Москві голова КДБ СРСР Володимир Крючков — головний у ГКЧП. Це просто дурниця! Уявіть, що мені прийшла б до голови ідея очолити українське ГКЧП, — я не можу розпустити уряд, парламент, вони діють (Комісія працює в рамках уряду). Якби я навіть, чисто шизофренічно, захотів зробити український ГКЧП, я просто не мав би інструментів для створення ГКЧП. А головне те, що все керівництво в Україні діяло злагоджено і виважено. Я вважаю, Масик поступив правильно, хоча мені це коштувало чимало нервів. Уявіть, якби щось трапилось, винуватий був би голова Комісії, який не забезпечив порядку в державі. Тому мені довелося використовувати не службові, а особисті зв’язки, скрізь — і в КДБ, і в ВМС, і в збройних силах. Мені довелось займатися навіть прямим блефом. Наприклад, мені вночі повідомили, що в аеропорту Бориспіль приземлилася дивізія військово-транспортних літаків Іл-76 з Білорусі. Один Іл-76 — це десь до 200 десантників. Я подзвонив Чічєватому і сказав: «Зважаючи на таку інформацію, а ви нас не повідомили, зараз наші люди починають блокувати смугу». А для цього вистачить вигнати мотоцикл на злітну смугу. «Ви хочете, щоб пів-Києва було у Борисполі?». Чічєватий відповів щось незрозуміле. Але з досвіду я розумів, що, незважаючи на мій блеф, Чічєватий і ті, хто за ним стояли, відчували, що моєї підтримки їхніх дій немає і не буде.Інший приклад — це вже під час ГКЧП. Йде засідання Верховної Ради, а над будинком Ради три гелікоптери зависли. А що таке захопити Раду для професіоналів повітрянодесантних військ? Нульова проблема. Відверто кажучи, я думав, що йде саме до цього. Це був акт психологічного залякування. Я в цей момент був у кабінеті Масика і також почав трохи блефувати. Не маючи у розпорядженні жодної структури, окрім патронатної служби, ми справлялись. Особливо критичний момент був, коли на площі Незалежності зібрався величезний мітинг. Уже зібралося близько двадцяти тисяч людей і мені повідомили, що площу розділяють ланцюжками військових. Мені зразу стало зрозуміло, що намагаються оволодіти площею. Потім пустять сльозогінний газ і весь народ пускатиме сльози. Ще трохи і почалась би бійка. Але у той же спосіб я подзвонив Чічєватому і поговорив з ним. Тобто це були зовсім не жарти. Небезпека була тоді поважною, адже на території України перебувало більше мільйона людей зі зброєю, які контролювались Москвою.  

 

Україна проголосила незалежність, а як створювались армія і спецслужби?

 

Приймалось рішення Верховної Ради розпустити КДБ УРСР, створити комісію ВР по ліквідації КДБ УРСР і формуванню власної служби національної безпеки. Також ставилось завдання підпорядкувати збройні формування на території України керівництву України. Це було дуже важко для сприйняття, особливо військовими. І тут треба підкреслити, що у цьому є заслуга Кравчука, адже досить багато голів держадміністрацій контактували з командувачами округів, чисто по-житейськи. Командири корпусів, дивізій ще більше були інтегровані в українське життя. І коли в деяких місцях треба було зняти напругу, глави обласних держадміністрацій вирішували дуже багато питань. На людському рівні вони зупинили дуже багато чого. Я думаю, навіть якби Язов у Москві дав команду [йти проти української влади], навряд чи хтось її виконав би.Однак виникла інша проблема — військові, я маю на увазі вище керівництво. Україна на той момент прийняла постанову, що всі військові формування підпорядковуються керівництву України. Кравчук як голова Верховної Ради вніс пропозицію призначити міністром оборони Костянтина Морозова. І тут же присвоїв йому звання генерал-полковника. Дякуючи особистим якостям Морозова, багато чого вдалося.Потрібно також було створити правову базу. Досить швидко ми розробили закон про соціальний захист військовослужбовців, які несуть службу на території України. Закон непростий, тоді ще ходили карбованці, почалась інфляція. Всі, хто був українського походження і служили на території України, побачили, що можна спокійно залишились тут. Таким чином, ми створили правову базу, щоб заспокоїти військових, запевнити їм фінансове, соціальне, пенсійне забезпечення тощо. Потім цими питаннями серйозно займався Дурдинець, він очолив комісію по розпуску КДБ і створення Служби Безпеки. У комісії було 28 людей — від комуніста Коцюби до «правого націоналіста» Хмари. Дурдинець дуже досвідчений, системний трудяга.У перші дні листопада 1991 року мене викликав Кравчук і повідомив, що є пропозиція призначити мене головою Служби Безпеки. Це відбувається в незвичний для радянських керівників процедурі — у парламенті, де зареєстровано ще дві кандидатури. 6 листопада я набрав 316 голосів, і таким чином я став головою Служби Безпеки.Саме тоді почалась робота. Було чимало компонентів: звільнити декого, забрати верхівку махрових таких... І це при тому, що треба було зробити це спокійно. Плюс ще таке делікатне питання, як агентурне забезпечення у системі КДБ, яке виходило за межі здорового глузду. І тому слід було провести чимало делікатних, але напористих, невідворотних дій.Починаючи створювати структуру, я не міг призначати кадри самостійно, тільки через Комісію. Ми відкрили доступ до всіх архівів, окрім особистих даних на агентів. І коли я пропонував когось на посаду, спочатку брали його справу з архіву, перевіряли. Тобто одночасно з кадровою роботою, створенням ресурсів було чимало інших питань. Найважливіше — я знав, що треба робити закон про СБУ. Я дуже вдячний колегам з Німеччини, частково з Британії, а особливо зі США, які дали нам свої закриті інструкції, і закон про ЦРУ і ФБР. Адже як створити нормальну службу європейського зразка? Швейцарці багато допомогли. В підсумку, з великим зусиллям ми сформували цей закон, провели через кілька комісій, і 25 березня я доповів його. Для мене це була ідея-фікс.Також ми розробляли закон про оперативно-розшукову діяльність. Ці закони витримали до сьогодні з невеликими доповненнями. Таким чином, почалось формування Служби Безпеки, створена правова база, внутрішньо-нормативна база і міжнародна правова інтеграція, тобто укладання угод зі спецслужбами іноземних держав. Але все це займало час. Тоді ще навіть не було ніде наших посольств. Нам не одразу довіряли, бо ми ж вихідні з СРСР. Мусив пройти час, щоб взаємні послуги в рамках таких угод підтвердили їх серйозність.  

 

Як особисто сприймали незалежність працівники новоствореної спецслужби?

 

По-перше, в системі колишнього КДБ існували Особливі відділи, тобто структури КДБ СРСР (наприклад, у збройних силах), що напряму підпорядковувались Москві. І дуже рідко співпрацювали територіальні органи КДБ та Особливі відділи. А тут значна частина спецвідділів переходить в українську службу. У цих відділах працювало дуже багато офіцерів неукраїнського походження. І тому одразу після розвалу багато з них поїхали додому. Але в територіальних органах (цим, власне, Україна відрізняється від Прибалтики, від Казахстану) вихідців з України було десь 95%, а приїжджих, наприклад, у Комітеті, одна чи дві людини. Саме тому вони не підтримали ГКЧП. І мені довелось також це вирішувати. В перший тиждень було звільнено десь 17 генералів, але більшість із них ніколи незалежність не сприймали. Дотепер, коли ми іноді бачимось, дехто мені каже: «Ось бачите, ось вам ваша незалежність». Таким чином, довелось звільнити багатьох. А набирали через Комісію. Пам’ятаю випадок, коли заступника начальника 5 Відділу боротьби з націоналізмом з Рівного я запропонував перевести до Тернополя. Я знав, що він нормальна людина і нікому зла не зробив, нікого не посадив. Його допитували хвилин 15, а мене — 30. Його, врешті, призначили. Проте ми попрощалися десь із 30–40% попередніх працівників, а в деяких секторах — і з 70%. 

 

 

Проте, наскільки я розумію, тоді до СБУ набрали людей переважно з КДБ?

 

Так, переважно з КДБ, ззовні було небагато людей. А потім за підтримки Комісії та Кравчука створили структуру із захисту державності, щось на зразок 5 Управління. І якусь частину людей довелось взяти з КДБ. Вони нормальні люди, і щоб зняти підозру до людей з нового підрозділу, які попередньо були в 5 Управлінні (адже не усі в 5 Управлінні займались репресіями), я запропонував на посаду начальника цього управління Віктора Бурлакова. Це був шок для багатьох, але Кравчук підтримав мою ідею. Бурлаков був одним із заступників Руху і запідозрити його в антиукраїнських поглядах було важко. 

 

 

Які головні виклики, пов’язані з безпекою української держави на початку 1990-х, були найбільш актуальними?

 

З професійної точки зору — це присутність великого військового формування, яке не підлягало керівництву України, ті Особливі відділи, які не всі виїхали. Потім нам довелось займатись оперативним розкриттям працівників цих відділів. Чимало клопотів було пов’язано з Чорноморським флотом як джерелом кримського сепаратизму. Адже флот мав російське розвідувальне управління на території Криму. Це був абсурд!А за великим рахунком — це, безумовно, фактор Росії. Нам серйозно повезло, що на тому важкому етапі в Росії при владі був Єльцин. Хоча насправді Єльцин — непростий, махровий росіянин, умілий, досвідчений. Переговори з ним — справжня каторга. Мені довелося з ним особисто обговорювати декілька базових угод. Отже, безумовно, перша загроза — це російський фактор через дві проблеми — ЧФ і Крим. А друга — збройні сили колишнього СРСР на території України. Крім того, на території України базувалась величезна ядерна потуга, 43-я ракетна армія. Виникала проблема ядерної демілітаризації.Відносини складались важко, оскільки у самій ментальності російського вищого керівництва до сих пір сидить імперський дух. Вони не соромляться цього, дуже відкрито вважають, що це вірно. Я пам’ятаю, коли Євген Примаков, тодішній начальник розвідки Росії, сказав мені під час переговорів: «Євгене Кириловичу, ну ніхто і ніколи в Росії не прийме положення, що Севастополь — це не російське місто». Я думаю, з часом у нього відбулась трансформація. І тому дух експансії, проникнення за межі своєї території і створення буферів навколо себе — це є і буде. А це означає експансію в Україну. 

 

 

Тобто у перші роки незалежності була помічена діяльність російських спецслужб на території України?

 

Звичайно, але на той час їм не треба було створювати щось спеціальне. Що значить — Особливі відділи радянського КДБ СРСР на території України? Це не означає, що вони розформовані і нічого не залишилось. Адже військова контррозвідка займається між іншим так званим оточенням — вербує людей навколо частини, домовляється з ними на крайній випадок, закріплює, чимось заохочує. Тобто вони працюють навколо підрозділу. Крім того, за практикою і теорією радянської доктрини, там, де знаходяться великі військові бази, створюються утворення на випадок надзвичайної ситуації. Отже, якщо навіть спецструктури пішли з якогось регіону, це не означало, що там не залишилось нічого такого, що не може бути використане.Пам’ятаю, коли ситуація в Криму підійшла до критичної точки. Президентом у Криму став тоді Юрій Мєшков. Наприклад, почалась інфільтрація через Тамань військового спецназу під виглядом кубанських козаків, творчих колективів, рибаків. А це молоді накачані хлопці! Нам вдалося тоді виявити базу російської спецслужби в одному з готелів Криму. Окрім того, вздовж Азовського моря є дуже гарні місця для дач. І там у приватному порядку військовим відставникам побудували кілька поселень. Згодом виявилось, що це працівники військових спецназів, які пішли на пенсію. А в Росії спецназ — це до смерті спецназ. І при інфільтрації одразу проявилась активність тих відставників-пенсіонерів.Отже, в принципі, Росія як фактор довгий час залишалася своєрідним викликом для України. А оскільки вітер політичної агресивності Росії періодично мінявся, то, за логікою та ментальністю військових і політичних керівників Росії, вони ніколи не хотіли нічого віддавати. І ця логіка до сих пір проявляється у поведінці нинішнього російського керівництва Путіна та Медвєдєва, навіть після зміни Ющенка на нібито їхнього симпатика Януковича. Подивіться, вони ніяк не можуть вирішити питання розподілу Азовського моря, Керченської протоки і коси Тузла. Здавалось би, український президент нормалізує відносини з Росією, але вони не можуть ані на міліметр поступитися. І я думаю, це буде завжди, це абсолютно інша політична ментальність вищого політичного керівництва, аніж наша. Я навіть трохи жалкую, що нам не вистачає такого українського експансіонізму, що треба лізти скрізь, всюди закріплюватись. 

 

 

Як ви вважаєте, Україна впоралась з викликами в роки незалежності?

 

Знаєте, так, ми вирішили багато проблем. Якщо згадати Радянський Союз і порівняти з тим, що створене — це небо і земля. Ностальгія старшого покоління пов’язана не з незалежністю, я вважаю, це причина суто соціального характеру. Колись один колишній партійний функціонер почав критикувати незалежність. Я його питаю, а ти хотів би знову їздити до Москви на утвердження свої кандидатури і вчинків? Це тебе не зачіпає? Сказав, що зачіпає.Звичайно, знаєте, коли немає свободи слова і за неї борються, сам процес боротьби породжує талановиті речі. А коли вона є, проявляти свій талант складніше, виявляється, що ти пишеш нецікаво. Так і з незалежністю. Звичайно, велика частина людей не звикла до конкурентності. І ця інфекція — радянська ментальність, яка живе в багатьох до сих пір, передається частині молодих людей. Вони вважають, що держава має турбуватися про всіх. Але ж якщо ти молодий, здоровий, є голова на плечах — працюй. А до цього не звикли. Звичайно, у нас невисокі соціальні параметри і вони породжують контраргументацію. Але поступово, я думаю, ми виберемось з цього.
http://ukrzurnal.eu/ukr.archive.html/1206/
Категорія: Мої статті | Додав: rostik (13.08.2011)
Переглядів: 183 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: