Нацисти
поділяли євреїв у ґетто на «придатних» і «зайвих». Привілейованими
вважалисяспеціалісти у галузі техніки, ремесла та медицини, робітники
військових та цивільних підприємств, а також урядовці Юденрату. Ці категорії в’язнів були поселені на окремій
ділянці ґетто. Їм видавали спеціальне посвідчення для пересування на території
міста.
У ґетто не вистачало води
та продуктів харчування, медичного забезпечення, житла. Офіційні норми
постачання у Львівському ґетто взимку 1941-1942 рр. на одного дорослого становили: 700 гр. хліба на тиждень,
400 гр. муки та 100 гр. цукру на місяць. Це призводило до масового голодування
та знесилення в’язнів. Восени 1942 р. тут поширилась епідемія тифу, яка забрала
життя багатьох виснажених і немічних євреїв. Працездатне єврейське населення
ґетто виконувало трудову повинність у Янівському концтаборі (тут вони працювали
на німецьких промислових підприємствах, будівництві залізниці тощо), а
непрацездатних систематично знищували.
20 січня 1942 р. керівництво Третього рейху
прийняло рішення «Про остаточне вирішення єврейського питання». Взимку-навесні 1942 р. у Львові
нацисти розпочали підготовку до масового знищення євреїв у ґетто.
У березні 1942 р.
відбулась перша депортація євреїв із Львівського ґетто до табору смерті
Белжець.
Її жертвами стало 15 тис. непрацездатних євреїв (літні люди, жінки та діти).
Офіційно вона отримала назву «акції проти антисоціальних елементів».
Транспортування євреїв із
Львівського ґетто до концтабору Белжець було початком операції «Рейнгард»
– нацистського плану, котрий передбачав знищення 2 млн євреїв у Генеральному
губернаторстві. Екстермінаційні акції проводилась у трьох таборах смерті –
Белжець,
Собібор та
Треблінець ІІ.
Для цього були залучені війська СС та підрозділи
поліції Люблінського та Варшавського дистриктів, а також допоміжний апарат із
колишніх радянських військовослужбовців, що проходили навчання у тренувальному
таборі у Травниках.
Під час великої облави,
проведеної у Львівському ґетто в ніч
з 24 на 25 червня 1942 р., понад 2 тис. євреїв вивезли до Янівського концтабору.
Невелику кількість в’язнів (близько 120 осіб) залишили у Янівському концтаборі,
а інших розстріляли в урочищі Пяски поблизу
концтабору. Окрім цього 6 тис.
в’язнів було розстріляно у самому ґетто.
Напередодні приїзду начальника
СС Генріха Гіммлера до Львова у серпні 1942 р. у ґетто була проведена наймасштабніша з усіх акцій Голокосту,
т.зв. «Велика акція». Внаслідок цього до табору смерті Белжець було відправлено
близько 55 тис. євреїв. Під час такої операції 1,6 тис. працездатних
євреїв-чоловіків перевели до Янівського табору, а близько 1 тис. (здебільшого
дітей-сиріт і хворих з лікарні) розстріляли у самому ґетто. Керівників «Юденрату» повісили, а Єврейську раду ліквідували.
На початку вересня 1942 р.
у львівському ґетто все ще перебувало близько 65 тис. євреїв, серед них – 15
тис. т.зв. «нелегалів». Відтоді
територію ґетто
було зредуковано до кількох вуличок і оточено стіною.
На початку листопада 1942
р. німці провели чергову селекцію в’язнів ґетто за професійною придатністю. 18
листопада 1942 р. нова партія т.зв. «непрацездатного елементу» (5 тис. осіб)
була арештована і депортована у Белжець. У цей час був ліквідований єврейський шпиталь,
а його керівник доктор Курцрок відправлений до Янівського концтабору. У цей час
ґетто було оголошено «закритим єврейським табором» і передано у безпосереднє
розпорядження СС. Наприкінці листопада 1942 р. більше як 6 тис. євреїв було
переведено до Янівського концтабору, де всіх було знищено. Під час «грудневої
акції» 1942 р. було додатково екстерміновано 7 тис. євреїв.
Протягом 5-7 січня 1943
р. була проведена ще одна т.зв. «жорстока» акція, внаслідок якої 15-20 тис.
євреїв, включаючи колишніх членів Юденрату, було розстріляно в урочищі Пяски.
Після цього нацисти оголосили, що у ґетто можуть залишатись лише ті євреї, які
мають відповідний дозвіл на працю, а саме ґетто було реорганізовано у табір
примусових робіт – «JudenlagerLemberg» («Юлаґ»).
Ліквідація Львівського ґетто тривала до 16 червня
1943 р. Під час його остаточної ліквідації останні в’язні організували збройне
повстання, вбивши та поранивши декількох поліцейських. Як наслідок – нацисти
вчинили розправу над євреями. Після остаточної ліквідації ґетто останніх 4 тис.
в’язнів перевели до Янівського концтабору, а згодом знищили в урочищі Пяски, а 3 тис. покінчили життя
самогубством. Після цього нацисти проголосили Львів звільненим від євреїв («Юденфрай»).
Протягом двох років
німецької окупації у Львівському ґетто та Янівському концтаборі загинуло понад
250 тис. людей.
У період німецької
окупації місцями масових страт євреїв окрім ґетто у Львові стали Кривчицький
ліс, Лисиницький ліс (Лисиничі – село, розташоване біля Львова у напрямку
Винників і Тернополя), околиці табору на вулиці Янівській і територія самого
табору.
Пересильна тюрма №25
Пересильна тюрма №25 була створена у місті Львові восени
1944 року радянською окупаційною адміністрацією, що прийшла на зміну
нацистській.
«Пересилка» була однією з найбільших тюрем такого типу в
УРСР. Вона знаходилася за залізничним
насипом, по лівій стороні вулиці Полтв’яної (тепер проспект В. Чорновола). У
роки німецької окупації на цій ділянці міста знаходилось «львівське ґетто».
На території Пересильної тюрми був розташований 21 барак,
технічні приміщення адміністрації, шпиталь. Тюрма була огороджена цегляним і
дерев’яним парканом заввишки 3 метри. По периметру були розміщені сторожові
вежі, а територію охороняли конвоїри з собаками.
Існування такої тюрми було зумовлене тогочасною потребою
каральних органів, зокрема – СМЕРШу та НКВС. Основним призначенням
Пересильної тюрми була концентрація і відправка в’язнів «етапами» у «виправно-трудові»
табори ГУЛАГу.
На «львівську пересилку» звозили засуджених в’язнів з
інших тюрем Західної України, де вони перебували від тижня до року в очікуванні
на свій етап. Існує не підтверджена архівними документами інформація про
перебування тут полонених солдат нацистської Німеччини, РОА, дезертирів ЧА,
а також насильно репатрійованих із Західної Європи «громадян СРСР».
Наприкінці 1945 р. тюрма перейшла у розпорядження Відділу
виправно-трудових колоній (ВВТК) Управління НКВС УРCР, а з березня 1946 р. – у
підпорядкування
МДБ Львівської області.
Складні умови побуту в’язнів, зокрема – антисанітарія
і погане харчування, сприяли високій смертності,
особливо серед народжених тут немовлят і літніх людей. У бараках розміром 25-40
м. кв. могло перебувати одночасно до 60 в’язнів. Фізіологічні потреби люди
справляли у камерах або на коридорах, де стояли «параші». Хворих
та виснажених після тортур у слідчих ізоляторах людей, зокрема – осіб похилого
віку і вагітних жінок, зазвичай залишали у Пересильній тюрмі на довший термін. Були випадки самогубства в’язнів та вбивства конвоєм при спробах їхньої
втечі.
На 1944–1949 рр. припадає період найактивнішого
функціонування Пересильної тюрми. З 1947 р. у Пересильній тюрмі функціонували
такі виробничі підрозділи: картонний цех, автомеханічний цех, швейна, художня,
взуттєва, годинникова майстерні, бригада з виготовлення товарів широкого
вжитку. На початку 1947 р. на території тюрми відкрилася обласна лікарня МВС
(поштова скринька №17). Згідно з документами архіву МВС у 1947 р. в табори
ГУЛАГу з тюрми було відправлено 55 етапів. Кількість етапованих могла становити
від 60 до 1200 осіб за етап.
Через нелюдські умови утримання у тюрмі виникали
заворушення. Зокрема, 22 травня 1949 р. відбулось повстання політичних в’язнів.
1950–1955 рр. – період поступового занепаду тюрми. Відповідно
до встановлених норм у Пересильній тюрмі тоді могло перебувати не більше 2
тис.100 осіб. Тоді ж у тюрмі було 30 солдат охорони, 80 наглядачів, 43
вільнонайманих працівників та 56 осіб офіцерського складу.
4 червня 1955 р. Пересильну тюрму №25 ліквідували, а на
її території облаштували обласну лікарню для інвалідів війни.
З 1995 р. тут знаходяться приватні бізнесові та
розважальні структури.
З 2010 р. на цій ділянці Львівська міська рада
реалізовує концепцію створення музею «Територія Терору».
Станом на сьогодні через засекреченість
документів львівського обласного архіву МВС детальнішої інформації про кількість
людей, що загинули у Пересильній тюрмі №25, отримати неможливо.
Війна після війни (1944–1953)
В'язні табору «Тайшетлаг» на прогулянці. Поч. 1950-х рр.
13 липня-29 серпня 1944 р. радянське
верховне командування, прагнучи захопити Західну Україну і вступити на
територію Польщі, провело Львівсько-Сандомирську наступальну операцію.
Вирішальне значення в межах операції мала битва під Бродами (16-22
липня). Внаслідок боїв між військами 1-го Українського Фронту і
частинами вермахту,на боці якого воювала дивізія СС "Галичина", німецькі
війська були витиснуті із Західної України.
Після закінчення німецько-радянської війни територія УРСР зазнала істотних змін. 29 червня 1945 р. СРСР
і Чехословаччина уклали договір, згідно з яким до складу УРСР увійшла
Закарпатська Україна. 16 серпня 1945 р. Радянський Союз уклав договір з
Польщею, згідно з яким Лемківщина, Холмщина, Посяння та Підляшшя
опинились у складі Польської Народної Республіки, а Галичина та Волинь
були закріплені за Радянським Союзом.
У повоєнний період сталінський режим проводив політику насильницької радянізації новоприєднаних українських територій. З приходом ЧА на Волині та Галичині були відновлені партійні та державні органи влади, знову організовані обласні та районні органи КП(б)У.
Західноукраїнські міста почали швидко радянізовуватися за рахунок
російського населення. У перше повоєнне десятиліття, за підрахунками
історика А. Маріанського, до західноукраїнських областей переселилося 1
млн росіян і східних українців. Ці люди прибували як спеціалісти
народного господарства і як представники адміністративного апарату
імперії.
Радянізація сприяла
перетвореннню усіх сфер життя за стандартами тоталітарного суспільства.
Утворювались комсомольські та піонерські організації, створювалась
агентурна мережа та сітка інформаторів.
Одним з перших кроків сталінського режиму стало знищення Української греко-католицької церкви (УГКЦ),
яка відігравала важливу роль в суспільно-політичному та
національно-культурному житті українців Галичини. Після смерті
митрополита А. Шептицького (листопад 1944 р.) з ініціативи органів
держбезпеки розпочалася ліквідація уніатства. Розгорнулась
пропагандистська робота щодо дискредитації УГКЦ як "ворога народу" та
"знаряддя українського буржуазного націоналізму".
Відновились
масові арешти та виселення українського населення на Сибір, північ
Росії та в Середню Азію. Посилилась боротьба проти УПА і підпілля ОУН. 7 січня 1945 р. вийшло розпорядження НКВС
СРСР за підписом Л. Берії "усіх виявлених пособників на території
України заарештувати з конфіскацією майна і направити до Чорногорського
спецтабору" (Красноярський край). За офіційними даними у 1944–1953 рр.
радянські органи державної безпеки заарештували майже 104 тис. осіб,
яких запідозрили у зв’язках з ОУН та УПА. З 1947 р. ОУН і командування
УПА переходять до тактики партизанської війни – боротьби невеликими
групами, широкої підпільної роботи, саботажу і антирадянської
пропаганди. Терором і репресіями радянська влада вела неоголошену війну
проти українського народу, що розгорнулася відразу після Другої світової
війни.
Наша адреса: Mеморіальний музей тоталітарних режимів "Територія Терору" (Львів) http://territoryterror.org.ua/
79006, м. Львів, пл. Ринок 1, офіс 513
Дирекція: тел. (032) 232 86 39, e-mail:
museum@territoryterror.org.ua
Тарас Чолій – директор Меморіального музею тоталітарних режимів "Територія Терору",
е-mail: taras_choliy@ukr.net