Микола БАНДРІВСЬКИЙ: «Чорні археологи» тішать себе байками про скупих корчмарів, які закопали багатства у землю»
Сюзанна БОБКОВА
На вулиці Лесі Українки я зайшла у крамницю, де торгують
металошукачами. Запитала, скільки коштує такий прилад. «Найдешевший –
2000 грн.», – сказав продавець в окулярах. «І що, їх купують?». «Ще й
як, – каже. – Зараз бум на чорний метал. 10% клієнтів – жінки. За день
можна заробити 100 грн. А круті дядьки купують металошукачі, які
коштують 1,5 тисячі доларів»… Про «чорних археологів», тривалі
експедиції і неймовірні знахідки кореспонденту «Леополіса» розповів
кандидат історичних наук, науковий співробітник відділу археології
Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України Микола
Бандрівський (на фото).
–
Робота моя розпочалася романтично, з Урича, – розпочав нашу розмову пан
Михайло. – Там у 1979 році археологи досліджували давню наскельну
фортецю Тустань. Тоді вперше побував на розкопках. Ще у дитячому садочку
(я родом зі Стрия), знайшов «зварені» між собою у вогні монети. Садочок
знаходився у старовинній віллі XIX століття. З підвалів вигрібали старі
речі і палили їх. Монети, як лежали у пуделку, так і спеклися. Я відніс
їх додому, роздивлявся... У старших класах вчився у Львівській малій
академії наук, доїжджаючи електричкою і втікаючи з уроків. Керівником
моєї першої шкільної наукової роботи був академік Ярослав Ісаєвич.
Відтоді я зацікавився археологією…
– Ви казали, у львівській археології багато проблем. Яких саме?
– У кожному європейському місті є археологічний музей. У нас немає… Куди
ви поведете своїх гостей, щоб показати найдавнішу минувшину Львова?
Все, що розкопують на вулиці Федорова чи у дворику ратуші, передають у
Винниківський краєзнавчий музей. Клеркам шкода виділити якусь невеличку
кімнатку у мерії, чи в іншому місці, де б ці знахідки зберігалися та
експонувалися. Чиновники швидше дадуть приміщення під кнайпу, більярд,
бутик…
– Правда, що «чорна археологія» за прибутковістю стоїть на третьому місці після наркотиків та зброї?
– Так є у всьому світі. На Високому замку, навпроти прохідної
Львівського телебачення, на схилах, можна побачити грабіжницькі ями –
сліди львівських «скарбошукачів». Якщо такі неподобства чинять під носом
у міської влади, що говорити про всю Західну Україну? У Львові не
працює пам’яткоохоронна служба, яка зобов’язана пильнувати за
збереженням археологічної спадщини. Чиновники накладають штраф, якщо
хтось збив ліпнину, зробив у кам’яниці замість вікна двері. На більше їх
не вистачає. А люди безкарно ходять з металодетекторами на Високому
замку, по передмістях Львова… Штраф за незаконні розкопки – смішний,
500-600 грн. (але коли попадеться такий копач вдруге – кримінальна
відповідальність). «Чорні археологи» беруть старі австрійські карти,
знаходять місця, де колись були корчми (переважно на роздоріжжі) і
зондують те місце металодетекторами. Тішать себе байками про скупих
корчмарів, які нібито закопували багатства у землю.
– Ви бачили цінні археологічні речі в антикварних крамницях?
– І не раз… У комісійному магазині навпроти Латинської катедри декілька
місяців тому бачив звалені на купу (кілограмів зо два) бронзові фібули –
застібки I-III століть. Були там і срібні давньослов’янські сережки
VI-VII ст., бронзові браслети. Усі речі були непочищеними, частина –
навіть не помита, видно: з наплічника – на вітрину.
– Легальний археолог також може знайти якусь річ (скажімо, старовинну люльку) і покласти її у кишеню…
– Ви не до кінця розумієте, хто такий археолог. В археологію йдуть люди
(і залишаються там), не для заробітчанства, не для того, щоб поповнювати
власні колекції. Археологія – це наука. Для археолога сама річ
(виставлена, скажімо, у магазині) не має вартості. Навіть якщо вона із
золота чи срібла. Як метал – можливо, але як колекційна наукова річ –
ні. Тому що у тих скупках вам ніколи не скажуть, де ця річ знайдена. А
для археолога саме це – найважливіше! Він має знати, де та чи інша
зброя, прикраса, лежали. Який посуд (якого типу, орнаментації)
супроводжував інші знахідки. Ми це називаємо «комплексом». Якщо будь-яка
річ вийнята з комплексу, вона втрачає свою вартість, стає «мертвим
джерелом». Згадані фібули, наприклад, могли бути завезені до нас із
Закарпаття, сходу України чи Польщі. Археолог зазвичай фотографує
знахідку (не рухаючи її) у тому місці, де вона була покладена чи
загублена предком. І лише після цього можемо її опрацьовувати і
публікувати. Археологи, яких знаю (сподіваюся, й ті, які прийдуть після
нас), ніколи не покладуть у кишеню жодну річ, яку знайдуть на розкопках.
– Що вам доводилося знаходити найціннішого?
– Питання у тому, що вважати найціннішим. Очевидно, що не метал. Є речі
значно вартісніші. Будучи часом по півроку у полі, серед звірів і
птахів, харчуючись «Мівіною» і чаєм, інакше дивишся на світ. Для мене
найцінніше – парне поховання чоловіка та жінки, яке зберігається у
Львівському музеї історії релігії. Ми його знайшли у 1995 році у селі
Петриків, біля Тернополя (за чотири роки наша експедиція відкрила 185
захоронень). Це поховання не лише вартісне з наукової точки зору (бо
свідчить про розвинений інститут шлюбу і сім’ї), а й миле та зворушливе.
Чоловік і жінка три тисячоліття пролежали, сплетені в обіймах (їм було
по 34-36 років). Мені рука не підіймалася рознімати ці обійми і пакувати
кістяки у скриньки, як ми це робили з рештками інших поховань. Бог
напоумив нас вирізати цю «пару закоханих» із землею. Цей моноліт з
похованими заважив півтори тонни.
– Чому померла ця пара, можна дізнатися?
– Два роки тому американці брали на аналізи зразки їхньої кісткової
тканини. Визначили дату поховання: XI-Х століття до народження Христа.
Справа не у причині смерті, а у тому, що спонукало жінку лягти живою до
чоловіка. Припускаємо, жінка не бажала іншого життя після смерті
чоловіка… Якщо вони давали обітницю одне одному, то це було назавжди.
Якщо відходив один, мусив іти й інший. Це було добровільно. Вони інакше
уявляли смерть. Наші предки вірили, що їхні душі є безсмертні, і не
боялися відходити з життя. Це було так, як перейти з однієї кімнати в
іншу… Коли ви читаєте античні джерела, нехай вас не дивує, що люди у ті
часи йшли у бій, віддавали життя за інших… Вони вірили у продовження
життя у потойбіччі.
– А як держава фінансує археологію?
– Держава припинила фінансувати розкопки з 1991 року. Експедиції, які
працюють у Львові, фінансує забудовник. Але часто інвестор намагається
оминути етап розкопок. Йому радять: «Ти поділися з таким-то чиновником,
він знає фахівця, який підпише, що треба, і спокійно зробиш котлован. Бо
якщо археологи щось знайдуть на твоїй ділянці, два-три місяці будеш
чекати, поки закінчать розкопки, влетиш у копійку».
– Чи є у Львові місця, де б ви хотіли провести археологічні розкопки?
– Є місця, до яких я би хотів, щоби у львів’ян був більший пошанівок.
Зокрема, перехрестя вулиць Князя Романа і Івана Франка. Там, де
громадські вбиральні. На тому місці стояла церква з розлогим цвинтарем
довкола. Поруч – козацький курган, з похованими запорожцями, які
загинули при штурмі Високого замку. Цей курган був варварськи розкопаний
у XIX столітті. Люди, які хотіли стерти сліди українського духу у
Львові, спорудили там громадські туалети. Коли історики почали підіймати
це питання, місцеве козацтво, так вони себе називають, встановили там
пам’ятний знак у вигляді каменя. І на тому їхня опіка над тим освяченим
місцем закінчилася. Зараз міська влада дозволила, щоби там продовжував
працювати туалет. На тому місці, де люди колись причащалися,
сповідалися, брали шлюб…
– В якій експедиції були найдовше?
– У 2007 році півроку був у Швайківцях (Чортківський район,
Тернопільщина). Розкопував курган ранньоскіфського часу. Жив у школі,
спав у спальнику на підлозі… Зрештою, часто сплю у сільрадах на підлозі.
Платити за житло – дорого.
– Археологія для археолога зовсім неприбуткова справа…
– Ви б взяли інтерв’ю у моєї дружини. Як вона мене ще терпить?
(усміхається. – Авт.). Наші дружини – героїні… У всіх чоловіки як
чоловіки: приносять гроші, вивозять влітку жінок на море… (Дружина пана
Миколи працює косметологом. – Авт.). Сподіваюся, все так не буде, і
згодом я зможу дарувати своїй половинці такий відпочинок, який вона
заслуговує.
– Що у ваших знахідках вас вразило найбільше?
– Парні поховання, коли чоловік і жінка лежать тисячоліттями в обіймах.
Часто, коли долоні жінки вкладені у долоні чоловіка або уста чоловіка
торкаються чола жінки. У поцілунку їх ховали. Навколо розкладені
посудини, прикраси, зброя. Це знак єдності, мовляв, жодна смерть нас не
роз’єднає. Які вишукані прикраси носили жінки того часу: застібки у
вигляді граційної лані з вигнутою назад голівкою або із зображенням
вовка із хижо роззявленою пащею. Жінка у всі часи хоче мати вишукані
речі. Трапляються ажурні бронзові, срібні шпильки. Причому двох
однакових немає.
– Чи керуєтеся інтуїцією на розкопках?
– Часто приступаєш до розкопок і не знаєш, є там щось чи немає. Часом у
студентів з’являється знеохочення. Вони їхали на розкопки з надією, що
знайдуть і поховання, і прикраси, і монети – тільки встроми лопату у
землю. А тут, виявляється, треба копати під сонечком, зраненька
вставати, після сніданку перти на той розкоп за два-три кілометри (це у
кращому разі), нести на собі спорядження – і кілки, і ломи… Копаєш день –
нічого, два, тиждень, другий… І вже починають на тебе косо дивитися.
Мовляв, куди ти нас привів, може, ти сам нічого не знаєш. Ліпше би ми
бульбу копали… А є такий термін, як «прорвало»: наштовхуєшся на якусь
річ, споруду, котлован, заповнений вщерть уламками посуду, який клеїться
у цілі форми, – не встигаєш підіймати. Або проступають з-під землі
поховання із сотнями намистинок, шпильками. З’являється азарт.
Фото з архіву Миколи Бандрівського.
|